Початок - Артём Лоик

Не знаю з чого почати…

Пишу, тому що не можу

Мовчати і далі по чатам,

А тому перо — це заточений ножик

Який мокає чорнило

З яким я тягнусь і читаю під стукіт

Овалу, і поки по сайтам чорнили

Мене я дістав до самої суті!

Де не надумані панчі

Де не підвязані рими!

Де я не раб і не пан чи

Хтось іще там на суспільній драбині

А просто людина зі слухом

Який чує слово, а не лише ноти…

Вибач, що вийшло так сухо

Але піді мною ніколи не мокло!

Я знову про себе, — fuck off!

А чому я мушу читати про когось?

— Де Лоїк?

— Кричав ваш Фагот…

Він там, де не буде «Танка на майдані Конго»!

Він там, де не буде відносних

Ваши ужимок і ваших гримасок

Пройшли ті часи дев’яностих

Коли я був в захваті від — німої гри «Масок»!

Пройшли ті часи, коли вчив вас і радив

Коли сліпо бився на баттлах…

Не знаю хто я, напевно ваш прадід

Якщо Гіга ваш батя

Лишаю позаду

Всі свої випади і йду до Цербера…

Вчився писати

Шукаючи крайнього, але весь час він кричав мені з дзеркала…

Альбом за альбомом

Все глибше пірнаю

В свою підсвідомість

В свою ненормальність

Де я зневажаю суспільну реальність

Яку я вважаю зенітом ілюзій!

Я в римах свій край ніс, де крайність —

Єдиний мій спосіб потрапити в лузу!

І сховатись від кию назавжди

В руках тих, хто грає тобою і мною…

А всі свої «перли», що нажив

Тобі віддаю і вертаюсь до себе на дно я

Шукати нові

Але вони такі непомітні…

І чую, наступного разу мені

Не вистачить слів, точніше — повітря…

А тому пишу, як в останнє

Моє послання — повстання!

Тим хто стойть не по стайням

I тим хто не вмер живучи по квартирам, по спальням…

І це моє інтро

Розганяє альбом мій неначе вітром!

Я зламав свою душу для вас, —

Ось чому вам розкажуть, що Лоїк — відкритий…

Де танцюють в намисті, за кісточку в мисці

З пустими словами по чартам —

Я знову кружляю на місці

I не знаю з чого почати…

Щоб не вилитіть по ночі

Пустим звуком з вікон…

А тому все повільніше і все змістовніше

З віком…